Коли книжки не прикидаються: про підліткові історії, які не вдають, що світ простий

Світ підлітка складний. Навіть коли зовні все спокійно — всередині часто вирує буря. Іноді це буря з родинних проблем, іноді — з війни, яка вривається в життя, навіть якщо ти ще не встиг дожити до випускного. Буває, що хочеться просто перечекати — сховатися в історії, де є трохи вигадки. Але що, коли ця історія говорить з тобою щиро, просто і по-справжньому?

Саме тому підліткові книжки останніх років стали місцем великої чесності. Вони не грають у “виховання”, не пропонують готових відповідей і не прикрашають біль. Навпаки — дозволяють його побачити, визнати, проговорити. А ще — показують, що поруч є ті, хто розуміє.

Реальність, яка не потребує прикрас

Один хлопчик живе поблизу лінії фронту. Він дивиться, як над його селом літають безпілотники, і уявляє, що це — небо охороняє землю. У нього є собака, дорога до школи, і звичка бачити красу, навіть якщо навколо гудуть дрони.
Це — герой книги “Абрикоси зацвітають уночі” Олі Русіної. У ній — світ очима дитини, в яку приходить війна. Але навіть тоді лишається місце для мрії, дружби і світла.

У “Лінії термінатора” Тетяни Стрижевської війна не десь там, а зовсім поруч. Головний герой — Борис — тікає з рідного міста й опиняється в Києві. Нове життя — це чужі люди, втрачене кохання, конфлікти з батьками, і величезне питання: як зібрати себе заново, коли розсипався до крихт?

Ці книжки не дають героїні повернути час назад. Не дозволяють хлопцеві все забути. Вони просто чесно показують, як це — жити, коли болить. І як при цьому не втратити себе.

Драма, яка відчувається на дотик

Іноді одна збірка оповідань може сказати більше, ніж цілий роман. У “Несподіваному кіно” Наталії Ясіновської — прості, буденні історії, які чомусь чіпляють. Там є дівчата, які живуть танцями. Є хтось, хто не може знайти спільну мову з татом після розлучення. Є хлопець, якому болить голова, але ніхто не питає, чому насправді. Усі ці люди — дуже звичайні. І саме тому вони такі справжні.

Це книжка про ті ситуації, які не завжди можна розповісти навіть найкращому другу:

коли хочеш зникнути, але не знаєш як;
коли друзі зраджують — або просто мовчать;
коли не розумієш, що з тобою, але дуже хочеш, щоб хтось зрозумів.

Коли фантастика — це теж правда

Фантастичні історії часто здаються втечею. Але іноді це — єдиний спосіб сказати те, що не скажеш напряму.
У “Метро до Темного Міста” Олени Захарченко звичайний дев’ятикласник випадково потрапляє у світ, який існує поруч, просто під землею. Там — лицарі, герої з минулого, магія і темні сили. Але найстрашніше — це не чудовиська. Це страх взяти на себе відповідальність.

Ця книга — про боротьбу. В тому числі — внутрішню. Про тіні, які проростають у нашій історії. І про надію, яка іноді приходить з іншого боку метро.

Чому такі книжки потрібні саме зараз?

Вони не повчають, а співчувають.
Говорять із підлітками “на рівних”.
Не соромляться болю, втрати, сліз.
Дають надію.

У світі, де занадто багато поверхневих слів, саме ці книжки стають глибокими. Не тому, що складні — а тому, що чесні. Знайти їх можна завітавши в інтернет-магазин Видавництва Старого Лева. І, можливо, одна з них буде саме тією, що скаже важливе — вчасно.